12 травня 996 року, в Києві був освячений Десятинний собор!

 

12 травня 996 року, в Києві в присутності рівноапостольного князя Володимира та його  порфірородної царевни Анни був освячений Десятинний собор - перший кафедральний собор правлячих архієреїв періоду Київської Руси.

 

 «И помолившись ему, рекъ Владимиръ сице:даю церкви сей Святый Богородицы от имения моего и от град моих десятую часть                                                                                              И положи написав клятву в церкви сей,

рек: аще кто сего посудит, да будет проклят…»

           («Повесть временных лет»).

 

Cлова святого рівноапостольного князя Володимира залишаються актуальними й сьогодні. Починаючи з 996 року, Десятинний собор відновлювався й руйнувався багато разів. Глибоко символічно, що кожне відновлення храму історично пов'язане з піднесенням держави, а кожне руйнування - з її занепадом. Уперше храм був зруйнований в 1240 році монголо-татарами, востаннє - в 1936 році більшовиками. Десятинний собор є першим кафедральним собором на Русі. Жодне державне політичне рішення не було прийнято без благословення Православної Церкви та її священноначалія. У Десятинному соборі вирішувалися питання державної важливості, тому що  він поєднував  у собі функцію як духовну, так і суспільну. Десятинний собор як система являв приклад єдності  ідеального державного керування. Десятинний собор був першим кам'яним храмом на Русі, центром духовного й громадського життя хрещеного народу, досить складним за структурою й призначенням, сполучаючи в собі функції церковної, загальноміської й великокнязівської будівлі. Таким чином, під одним простором розміщаються  храм і князівські палати, підкреслюючи цим симфонію церковної й князівської влади.

 

Будівництво Десятинного собору 

 

«В лето 6499 (991). Посемъ же Володимиру

живущю в законе крестьяньстемъ,

и помысли создати каменную церковь

святыя Богородицы, и послав приведе

мастеры от Грек…»

                   

( «Повесть временных лет»).

 

Коли ідоли були повалені, порубані й спалені, а головний із них - ідол Перун - був із ганьбою прив'язаний до хвоста коня, битий по дорозі ціпками, а потім скинутий у Дніпро, постало питання про будівництво кафедрального собору. Тому що немає церкви без єпископа, а єпископа немає без кафедри. Мудрим рішенням князя було обране місце для будівництва церкви - це місце вбивства варягів, батька й сина Феодора й Іоанна.

Незвичайний план Десятинного собору дослідники пояснювали по-різному: або різночасністю окремих частин будівлі, або коректуваннями в ході будівництва, або помилками при розбивці фундаментів. «Проведенный анализ позволяет предположить существование двух моделей постройки, по одной из которых строительство церкви было только начато, а по второй осуществлено в натуре. Сопоставив летописные тексты, можно построить следующую цепочку событий. В начале строительства планировалось создать трехнефный четырехстолпный храм с притвором, окруженный с трех сторон открытыми галереями.  Целостность замысла показывают общие размеры и пропорции строения. Метрологический анализ плана определил величину, которая кратным числом укладывается во многих размерах - модуль, равный малой русской сажени (1,424 м). Именно в первоначальной модели это прослеживается наиболее полно. Длина храма составляет 27,2 м или 19 саженей (1,424 м х 19 = 27,06 м). Ширина храма с галереями - 27,3 м - и длина южной и северной галерей - 27,3 м - также близки 19 саженям. На южной стене центрального продольного нефа хорошо читаются остатки стен, характерные для лестничных клеток в древнерусских храмах. Поэтому можно предположить наличие лестниц, ведущих на хоры. Ширина этих лестниц - 1,5 - 1,8 м, длина - около 4,5 м. Эта первая модель храма начала осуществляться реально. После разметки плана на земле начали копать фундаментные рвы. Скорее всего, одновременно работали сразу несколько артелей, о чем свидетельствуют остатки лопаток на поперечных фундаментах в трех разных местах».[1]

З якоїсь причини будівництво було тимчасово припинене. Можливо, знайшли помилку, що відсутній суцільний фундамент під південною й північною галереями. Можливо, головна причина полягала в тому, що цей проект за своїм плануванням уже не відповідав новим вимогам. Це могло бути пов'язано зі смертю митрополита Михайла, що, за даними Никонівського літопису, сталася через рік після початку будівництва - в 990 році. А митрополит Леонтій, який вступив на київську кафедру, мав своє бачення про те, як повинен виглядати головний храм столиці. Можна припустити, що у дружини князя Володимира візантійської княгині Анни з’явилася нова ідея щодо будівництва собору. У підсумку з'являється друга модель Десятинної церкви, початок будівництва якої й фіксується в більшості літописних джерел під 991 роком.

«В основе нового проекта сохранился трехапсидный четырехстолпный храм с притвором, забутовка фундаментов которого, возможно, была начата ранее. Новая модель постройки сохранила принятую концепцию строительства, учитывая первоначальную планировку здания, но она отразила и новые требования, которые включали в себя расширение храма и создание новых помещений. Вторая модель Десятинной церкви в процессе строительства была изменена. Если бы она была построена  с первоначально принятым модулем, то ее ширина по наружным граням стен между южной и северной галереями составила бы 29,9 м, а в раскопанном храме ширина Десятинной церкви по линии поперечного центрального нефа составляет 30,8 м, что соответствует 100 греческим футам».[2] Тому, якщо первісна модель храму використовувала в якості модуля малий російський сажень, то в новому проекті вимагалося дотримання іншого модуля, в основі якого був грецький фут.

Такі зміни можна простежити на прикладі південної стіни центральної підкупольної ланки. Це найдовша поперечна стіна будівлі розміром 37,0 м. Цей розмір не випадковий, у ньому знайшли примирення дві міри довжини, які використовувалися в Десятинній церкві - малий російський сажень і грецький фут: 1,424 м х 26 = 37,02 м і 0,308 м х 120 = 36,96 м. Застосування двох мір викликано було, скоріше, тим, що відкопка фундаментних ровів та їх забутовка за першою моделлю вироблялася російськими майстрами раніше, а зведення зовнішніх стін проводили греки. Тому в планах фундаментів ми бачимо російський сажень, а при зведенні зовнішніх стін храму застосовувався грецький фут.

Ідея храму вражає простотою й цілісністю задуму. Підкупольний квадрат визначений був в 5 модулів (малий російський сажень), разом зі стінами - 7 модулів. Ширина тринефного храму - 13 модулів, а повна ширина, включаючи виступаючі лопатки, - 25 модулів. Усі зазначені числа належать до найбільш шанованих у християнській символіці: більшість давньоруських храмів цього періоду були п’ятикупольними, дерев’яний храм на честь Софії в Новгороді й кам'яний київський Софійський собор - тринадцативерхими, а сама Десятинна церква в більш пізніх літописах описувалася двадцатип’ятиглавою.[3]

Як відомо, Хрещення Русі при князеві Володимирові відкрило для слов'янських племен найглибшу православну культуру, яка живилась чистим джерелом Священного Писання й Священного Передання. У церковних книгах шукали відповіді на життєві питання, у тому числі й на питання, яким повинен бути християнський храм. Десятинний собор був першим кам'яним храмом на Русі, центром духовного й громадського життя хрещеного народу, досить складної за структурою й призначенням, поєднуючи в собі функції церковної, загальноміської й великокнязівської будівлі. Таким чином, під одним простором розміщаються храм і князівські палати, підкреслюючи цим симфонію церковної й князівської влади. Прикладом служить палацовий храм на честь Богородиці візантійського імператорського палацу X ст., в якому роль домашньої, розташованої поруч із покоями й Хрисотриклинієм, належала Фароській церквій, присвяченій також Богородиці. Також яскравим прикладом цьому міг служити храм царя Соломона, описаний у Старому Завіті. У Третій книзі Царств знаходимо детальний опис першого єрусалимського храму. Цар Соломон, бажаючи об'єднати навколо храму весь народ, зіткнувся з проблемою сполучення церковних і світських приміщень в одній будівлі й вирішив її так: він «сделал пристройку вокруг стен храма... и сделал боковые комнаты кругом» (3 Цар. 6, 5). При цьому «вокруг храма извне сделаны были уступы, дабы пристройка не прикасалась к стенам храма» (3 Цар. 6, 6). У Десятинному соборі побудували другі стіни, які відокремили палати від храму. Були й інші «запозичення» з храму царя Соломона. Там вхід у середній ярус (у нашому випадку другий) був із правого боку. Саме тут, із правого боку від західного входу в крайньому південно-західному приміщенні, і могли розташовуватися сходи на другий ярус. Розкопаний центральний прямокутний стовп, імовірно, виконував функцію опори для цих сходів. Не виключено, що при цьому зберігалися й спочатку задумані внутрішні сходи. Основне ядро Десятинного собору - трьохапсидний чотиристовпний храм із притвором - на багато років слугував зразком для наступного будівництва на Русі православних храмів.[4]

Про завершення будівництва храму та його урочисте освячення інформують практично всі літописи під 6504 (996) роком. Тільки лише Никонівський літопис говорить нам про 6506 (998) роки.

«В лето 6504 Володимиръ же видивъ церковь свершену, и вшедъ в ню помолися Богу, глаголя: «Господи Боже! Призри с небеси и вижь, посети винограда своего, и сверши, еже насади десница твоя, люди сия новые, имъ  же обратилъ еси сердца в разумъ, познати тебе истиньнаго Бога; и призри на церковь сию, юже создах недостойный рабъ твой, во имя рожьшая ти матери и Приснодевыя  Марья Богородица», и аще помолиться кто въ церкви сей, «то услыши молитву его, и отпусти вся грехи его, молитвы ради пречистыя Богородицы». И помолившюся ему, и рекъ сице: «се даю церкви сей святей Богородице отъ имения своего и отъ моихъ градъ  десятую часть. И положи написавъ клятьву въ церкви сей, рекъ: Аще сего посудитъ кто, да будетъ проклятъ. И вдасть десятину Анастасу Корсунянину, и створи же праздникъ великъ в той день бояромъ и старцемъ градьскымъ, и убогимъ имение много».[5]

Цікавий той факт, що в різних джерелах церква називається «Богородицею Десятинною», і відсутні будь-які відомості, якому саме святу вона присвячена.

Житіє святих мучеників Бориса й Гліба, свідчить про те, що церква називається «Кафоликани иклисиа»[6], тобто кафедральним собором.

Митрополит Ілларіон у «Слові про закон і благодать» називає її «Ста церкви святыя Богородица Мариа юже създа на правовернеи основе идеже и мужественное твое тело ине лежитъ». [7]

Так само в літописі за часів князювання в Києві (1169-1170) Гліба Юрійовича Десятинна церква пригадується як «церковь святой Матери Божией, Богородицы Десятинной».

«... Чудо сотворил Бог и святая Богородица, церковь Десятинная в Киеве, которую создал был Владимир (Святославич), который окрестил землю (Русскую) и дал десятину церкви той по всей Русской земле. Сотворила же то чудо Богородица более наши ожидания. Когда вот Глеб Юрьевич сидел в Киеве на столе отцовском и дидньому, (то) в первый год пришло множество половцев ... бились наши с ними крепко, и, увидев (это), половцы побежали ... И была (это) помощь креста честного и (церкви ) святой Матери Божией, Богородицы Десятинной, ибо из (ее) волости они были заняли (людей и добра). Ибо если Бог не дает в обиду простого человека, когда начнуть его обижать, то разве он (даст в обиду) своей матери храм? ... И все остальные христиане воздали славу Богу и святой Богородице, скорой помощницы роду христианскому»[8]. А. Поппе дотримується думки, що собор був присвячений Богородиці, що літописи не випадково тільки так його називають [9].

Митрополит Євгеній Болховітінов вважав, що «Десятинная церковь была посвящена Успению Пресвятой Богородицы. Это совпадает с летописными сообщениями о том, что Владимир в Корсуне крестился во Влахернском храме, который имел свою традиционную преемственность к известному Цареградскому Влахернскому храму, в котором хранились реликвии Успения - гроб с ризой Богородицы» [10].

Оздоблення Десятинного собору

Десятинний собор усередині й зовні був багато прикрашений. Є припущення, що він мав архітрав із грецькими написами й більшими муравленими розеттами, карнизи з білого мармуру й граніту, мармурові колони з різьбленими базами й капітелями, такі ж пілястри, верхні хори із шиферним поруччям, порфірові облицювання стін і цоколі з полірованого червоного граніту. Поміст церкви був вистелений шаховим візерунком і різними геометричними фігурами, а стіни за принципом візантійської архітектури, що вимагали, щоб полілітія з'єднувалася з різнобарвним живописом (поліхромія). Над цоколями були покриті ще фрески й мозаїка, про які можна скласти уявлення на підставі загальних відомостей про розпис візантійського храму епохи після іконоборства, що супроводжувався новим розквітом мистецтва й виробленням нового прийому стінопису, узаконеного в цареградській Новій базиліці (поєднання інкрустацій, мозаїки й фресок), що збіглося з появою нової купольно-базилічної архітектури. «Владимир украсил сей храм иконами, сосудами и крестами, привезёнными из Корсуня. Князья на память себе вешали  в нем богатыя одежды  и давали дорогия вещи…» [11].

 

Поховання  Десятинного собору

Десятинний собор, будучи Кафедральним «Кафоликани иклисиа», ніс у собі так само функцію усипальниці. У ньому були поховані багато видатних особистостей, державні й церковні діячі.

Літопис оповідає нам, що: «Князь сразу позаботился о том, чтобы сюда были перенесены останки равноапостольной княгини Ольги - первой христианки среди людей знатных, правителей Руси, и не спрятал их под спудом, но открыто положил их ради тех, кто приходит к ней с верой и получают исцеление» [12]. Рівноапостольний князь Володимир робив перенесення мощів своєї бабусі, рівноапостольної княгині Ольги, разом із митрополитом Леонтієм. Коли відкрили поховання,  то побачили що її тіло нетлінно. Мощі переклали  в нову усипальницю й урочисто  перенесли в Кафедральний собор Богородиці Десятинної. Ця  подія відбувалася в 1007 році. Житіє святої благовірної Ольги нам оповідає: «Не следует забывать и умалчивать еще и такое, что над гробницей блаженной Ольги в церковной стене было окно; и если кто с твердой верой приходил к честным мощам, оконце само собой открывалось, и тот, кто стоял снаружи четко видел через оконце честные чудотворные мощи, причем особенно достойные видели и чудесное сияние, исходившее от них, и с тех, кто имел веру, страдал каким-либо недугом, сейчас же получал исцеление. А для тех, кто приходил с маловерием, окошко тут же закрывалось, и они не могли видеть честных мощей, если и находился кто в церкви, то видел только гроб и не получал исцеление...» [13].

Після закінчення будівництва Десятинного собору були перенесені  мощі першого Київського митрополита Михайла. Одне з відомостей, що перше поховання було в заснованому їм монастирі, «митрополит основал Михайловский монастырь в Киеве на том месте, где стоял языческий истукан, посадив монахов на горе» [14]. А оскільки Десятинний собор став кафедрою митрополитів, то святий князь Володимир вирішив, що чесні останки першого митрополита Київського повинні перебувати в Кафедральному соборі.

За царювання Анни Іоаннівни, в 1730 році, мощі перенесені були у Велику Лаврську церкву й оточені кованими залізними ґратами. B малюнок ґрат включена коротка біографія з пізніх літописних компіляцій про митрополита Михайла, як сучасника князя  Володимира. Велика Лаврська церква була в 1942 р. під час захоплення Києва німцями підірвана більшовиками. Тому доля гробниці митрополита Михайла поки нам не відома.

У  1011 році в Десятинному соборі була похована  дружина  святого князя Володимира, грецька царівна Анна. Анна була єдиною сестрою правлячого імператора Василія ІІ Болгаровбивці (976-1025) та його брата-співправителя Костянтина VIII (976-1028). Народилася вона всього за 2 дні до смерті свого батька, імператора Романа ІІ, як відзначив візантійський історик Іоанн Скіліца, завдяки чому стала відома дата її народження – 13 березня 963 року. Згідно «Повести временных лет», Володимир, захопивши Корсунь, зажадав у візантійських імператорів сестру в дружини, загрожуючи піти на Константинопіль. Tі погодилися за умови його Хрещення. Коли Володимир прийняв цю умову, імператори вмовили Анну відправитися до «тавроскіфів», як називали візантійці руських. Із плачем царівна попрощалася з близькими, говорячи: «Иду, как в полон, лучше бы мне здесь умереть». Арабський історик ХІ століття Абу Шоджа ар-Рудравері підтримує версію літопису про вирішальну роль Анни в Хрещенні святого князя Володимира: «Женщина воспротивилась отдать себя тому, кто расходится с нею в вере. Начались об этом переговоры, которые закончились вступлением царя русов в христианство» [15]. При зустрічі Анна переконала Володимира Святославича прийняти християнство скоріше. Після хрещення відразу було одруження. Повернувши Корсунь Візантії, князь Володимир з Анною повернувся в Київ, де приступив до хрещення народу. Сірійський історик ХІ століття Яхя Антіохійський помітив, що Анна брала активну участь у поширенні Православ'я на Русі, «побудувавши багато церков». У церковному уставі Володимира говориться про те, що князь радився із дружиною в справах церковних: «сгадав аз с своею княгинею Анною» [16]. Анну в літописі йменували не як звичайно - княгинею, але царицею (Древне-русск. цесарица - производное от лат. Caesar (император)), зберігаючи за нею достоїнство члена імператорської родини.

Цариці, у звичайному розумінні титулу як дружини царя, з'явилися на Русі лише за Івана Грозного. Дочками Анни, очевидно, були Марія-Добронега, яка стала згодом дружиною польського князя Казиміра I Відроджувача, а також, можливо, Феофана, дружина новгородського посадника Остромира (припущення А. Поппе).  Де які історики мають припущення, що Анна була також матір'ю князів Бориса й Гліба. У 1015 році в Десятинному соборі були поховані сам великий Хреститель Русі святий рівноапостольний князь Володимир. В останні роки життя Володимир переживав чмаєимало занепокоєнь через своїх синів. Так, незабаром після одруження на Болеславні, Святополк улаштував змову проти названого батька. За свідченням іноземних джерел, організатором змови був польський князь Болеслав, а також єпископ Рейнберн, духівник дружини Святополка. Змова була розкрита; Святополк, його дружина й Рейнберн були арештовані. Польський єпископ помер в ув'язненні, а Святополк і його дружина перебували під стражею до самої смерті Володимира. У 1014 році підняв заколот ще один син Володимира - Ярослав Новгородський (майбутній Ярослав Мудрий). Він відмовився платити в Київ щорічну данину - 2 тисячі гривень. Це викликало жорстокий гнів Володимира, і він оголосив про похід на Новгород.

Однак Бог не допустив війни між батьком і сином. У той час Володимир був уже старий, до старості дозріли й хвороби. Одна з них і не дала Володимирові виступити в похід проти Ярослава. Думаючи про те, кому передати престол, Володимир покликав у Київ свого улюбленого сина - Бориса. У цей час на Руську землю знову напали печеніги. Володимир перебував у великому сумі, того що не міг сам вийти проти них; він передав своїх воїнів у руки Борисові. Борис відправився проти печенігів, однак не знайшов їх: кочівники, почувши про наближення війська, пішли назад у степ. Але Володимиру вже не призначено було довідатися про результат останньої в його житті печенізької війни. 15 липня 1015 року він помер у селі Берестовому біля Києва. Владу в Києві під час відсутності Бориса захопив Святополк, який звільнився з-під ув’язнення. Він спробував зберегти в таємниці смерть батька: «Умер же Владимир на Берестове, и потаили смерть его, потому что был тогда Святополк в Киеве», - розповідає літописець. Однак смерть великого князя, який настільки багато зробив для своєї країни і свого міста, звичайно ж, не могла лишитись непоміченою. Володимир був похований у Києві, у побудованій ним Десятинній церкві, при величезному скупченні народу, оплакуваний усіма киянами - і боярами, і вбогими, малими й великими. «И плакали о нем бояре как о заступнике земли, бедные же, как о своем заступнике и кормильце…».

 Руські люди почали вшановувати пам'ять свого Хрестителя вже в XI столітті. Однак, з не зовсім зрозумілих причинах, офіційна канонізація князя Володимира затрималася на два сторіччя. З одного боку, це пояснювалося, тим, що мощам блаженного князя не був даний дарунок чудотворення. От що розповідав про це автор найдавнішого житія святого князя Володимира: «Не удивимся, возлюбленные, что чудес не творит по смерти - многие ведь святые праведники не сотворили чудес, но святыми являются. Сказал ведь некогда об этом святой Иоанн Златоуст: «От чего узнаем и разумеем святого человека - от чудес или от дел?» И сказал: «От дел узнаем, а не от чудес»…» І тільки в XIII столітті відбувається загальноцерковне причислення князя Володимира до лику святих.

Напевно, цьому сприяла й та обставину, що саме в день пам'яті святого Володимира (15 липня) була здобута одна зі славних перемог руської зброї - битва на Неві, у якій дружина новгородського князя, нащадка Володимира Святого, Олександра Ярославовича (Олександра Невського), розгромила шведське військо.

Мощі святого князя Володимира, як і мощі блаженної княгині Ольги, розділили трагічну долю київського Десятинного собору, зруйнованого татарами в 1240 році. На багато сторіч гробниця святого князя виявилася похованою під руїнами храму.

У 1635 році київський митрополит Петро Могила, здавалося б, виявив дорогоцінну святиню — два саркофаги, в одному з яких, за його припущенням, перебували мощі святого Володимира. «В воспоминание будущим родам святитель извлек из гроба главу и кисть правой руки. Впоследствии глава была положена в главный храм Киевской Печерской лавры во имя Успения Пресвятой Богородицы, кисть - в Киевский Софийский собор. Часть святых мощей оказалась в Москве, в Успенском соборе» [17].

Великий святий рівноапостольний князь Володимир залишив після себе завіт: «Боже, сотворивый небо и землю! Призри на новыя люди сия , и даждь им уведети Тебе, истиннаго Бога, якоже уведеша страны хрестьянския, и утверди в них веру праву и несовратну, и мне помози, Господи, на супротивнаго врага, да надеяся на Тя и на Твою державу, побежю козни его».

У 1044 році великий святий князь Ярослав Мудрий перенесе в Десятинний собор тіла своїх дядьків Ярополка й Олега. Ярополк був старшим сином великого князя Святослава Ігоревича. Великий князь Київський (972-978 рр.) Олег Святославович - князь древлян, син Святослава Ігоровича й угорської князівни Предслави.

«Выкопанные были (из могил) два князя, Ярополк и Олег, сыновья Святослава. И окрестили кости их, и положили их в церкви святой Богородицы...» [18].  Усіх людей ось уже протягом багатьох сторіч хвилює вислів «охрестили кості їх». За канонами Церкви не можна здійснювати Таїнство Хрещення  над померлими людьми,  швидше за все літописець хотів сказати, що кістки мертвих окропили святою водою, після чого й були поховані.

 У Десятинному соборі так само був похований  князь Ізяслав Ярославович (у хрещенні Димитрій).

Народився в 1024 році в Новгороді, де в той час князем був його батько Ярослав Мудрий, а матір'ю його була дружина Ярослава – Ірина (шведська принцеса Інгегерда), він був їхнім другим сином після святого князя Володимира.

Одержав від батька престол у Турові. Після смерті в 1052 році старшого брата новгородського князя Володимира, став новгородським князем і за тодішніми династичними правилами став спадкоємцем київського престолу (хоча Володимир і залишив сина). 20 лютого 1954 року, після кончини батька, став великим князем київським, а в Новгороді залишив князем свого сина Мстислава.

Більша частина князювання Ізяслава характеризується рівною участю в державному керуванні великого князя і його молодших братів — чернігівського князя Святослава і переяславського Всеволода. Брати разом почали перегляд «Русской правды» (прийнявши так звану Правду Ярославовичівів), спільно ухвалювали рішення щодо заміщення вакантних князівських престолів, а також заснували окремі митрополії у своїх князівствах. Історики називають цю систему триумвиратом Ярославичів. Разом вони взяли участь у поході на торків. У 1055році торки здійнили набіг на Переяславль, і були розбиті, але в цьому зіткненні Русь уперше зіштовхнулася з половцями хана Болуша, підписавши з ним мирний договір про кордони, що встановив близько 50 км нейтральної смуги між Руссю і Змлею Половецькою.

У 1057 році Русь надала військову допомогу Візантії у Вірменії проти турків-сельджуків. У 1058 році Ізяслав завоював землі балтського племені голядь у басейні річки Протва. Так само відбувся похід на торків у 1060 році й проти Всеслава Чародія, князя Полоцького в 1067 році. Кончина його пов'язана з міжусобною боротьбою проти Ізяслава й Всеволода - повстали їхні племінники, син Святослава князь тьмутараканьський Олег Святославович, який цілив на чернігівський престол, і князь-ізгой Борис В’ячеславович.

У битві на Нежатиній Ниві під Черніговом 3 жовтня 1078 року коаліція Ярославичів здобула перемогу, Олег втік, а Борис був убитий, однак ближче до кінця бою Ізяслав також загинув (ворожий вершник ударив його списом у плече). Літопис нам розповідає: «И, принеся, положили тело его в церкви (Успения) святой Богородицы, вложили его в раку каменную и мраморную» [18].

У 1093 році в соборі також був похований онук Ізяслава - Ростислав. «В се же лето преставися  Ростислав, сын Мстиславль, внук Изаславль, месяц октябрь в 1; а погребен в церкви святыя Богородици Десятинныя» [18].

 

 

 

Список  літератури.

1.Красовский И. С. О планах Десятинной церкви // Российская археология. М., 1998. № 3. С. 149-156.

2.Афанасьев К. Н. 100 футов // Средневековая Русь. М., 1976. С. 141-146.

3.Красовский И. С. Реконструкция плана фундаментов Десятинной церкви в Киеве // Советская археология М., 1984. № 3. С. 181-189.

4.Вагнер Г. К. Искусство мыслить в камне. М., 1990. С. 34.

5.Летопись по Ипатскому списку. СПб., 1971. С. 85.

6.Абромович Д.И. Жития св. муч. Бориса и Глеба и службы им // Памятники древнерусской литературы. Вып. 2. Пг., 1916. С. 19.

7.Молдован А.И. Слово о законе и благодати Илариона. К.,1984. С. 19.

8. Літопис Руський. За Іпатівським списком. К., 1989. С. 300.

9.Рорре A. The Political Background to the Baptism of Rus'. Byzantine-russian relations between 988-989.-DOP, 1976. C.244.

10.Болховитинов Евгений. Избранные труды по истории Киева. (Dithfmarus restitutus in Leibnitii Scriptor. Rer. Brunsvicensium. Hanhoverae, in folio, 1707 an, tom I, C. 418.

11.Закревский Н. Летопись и описание города Киева. Ч. 1. М., 1858. С. 99.

12.Житие Святых. Месяц июль. Кн. ХІ. К., 2003. С. 302-320.

13.Ричка В. Княгиня Ольга. К., 2004. С. 211; Житие Святых. Месяц июль. Кн. ХІ. К., 2003. С. 302-320.

14.Макарий (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. Т. 2. М., 1995. С. 432.

15.Кримський А., Кезма Т. Оповідання арабського історика XI в. Абу Шоджі Рудраверського про те, як охрестилася Русь // Ювілейний зб. на пошану акад. Д. Багалія. К., 1927. С. 383-395.

16.Список краткой редакции Церковного Устава св. князя Владимира.

17.Карпов А. Ю. Владимир Святой. М., 1997 (2-е изд. — М., 2004); Православная энциклопедия. Т. 8. М., 2004. С. 690-718.

18. Літопис Руський. За Іпатівським списком. К., 1989 С. 94

Автор: протодиякон Антоній Коваль.

 

Галерея изображений